November 4th, 2019

пара

verses

***
Она говорит: я была сознательной комсомолкой.
Я вспоминаю - она была веселой смазливой телкой.
Она говорит - я гордилась своим партийным билетом.
А я вспоминаю платье, в котором она вышивала летом.
Она говорит: в обкоме я была просто мелкой сошкой,
а я вспоминаю, как возился с какой-то застежкой.
Она говорит: зато в профкоме мне доверяли люди,
а я вспоминаю ее грушевидные груди.
Она говорит: ты не мужик, ты был моей подметкой.
Она говорит: я всегда была искренней и непокорной.
А вспоминаю - она была вздорной теткой
и, состарившись, стала бабкою вздорной.
Она говорит: в мужике должны быть воля и сила!
А я вспоминаю тех, на кого она доносила.


Апостол

Преступление одного - всем осужденье и смерть.
Смерть другого - и все от греха спасены.
Ныне смерть - это пугало, напяленное на жердь,
но где же наш страх и где оно - чувство вины?
Первый грех, разрастаясь смертью покрыл нас всех.
Но вот - оправдание и спасение нам.
До Закона - напомню - никому не вменялся грех.
иногда меня гложет тоска по тем временам.

апостол

и когда я слышу стенанья и ропот,
я знаю, что наше страдание в бездну канет,
но не боюсь - ибо муки рождают терпенье,
а терпение - опыт,
а опыт взрастит надежду, которая нас не обманет.
потому что даже Христос умер за нечестивых,
нелепых, осмеянных, несчастливых,
а за праведников никто умирать не станет.

разве что за благодетеля? но такое бывает редко.
разве что за страну? но страна не рождает блага.
разве что за память давно почившего предка,
или во имя ложной идеи и ложного шага?
или в защиту гимна, герба и флага?
ибо страданье рядом и смерть - наша соседка.


пара

вірші українською

***
Кажуть - поет Херсонський давно помер,
як колись зникли два Борі - жовтенятко і піонер.
як помер студент, розпався, як прогнилий СРСР.
як гипсова статуя розвалився у щент.
Тільки доктор ще крекче - померти ще не настав момент.

Ще крекче, вимірює хворому артеріальний тиск,
а собі не вимірює - бо навіщо воно?
Похилий вік має високий риск -
напис "кінець" на екрані, в житті, як в кино.
Ще крекче, кульгає сивий вздовж річки Стикс.
Чорна вода та прозора, можна побачити дно.

Кажуть - вірші його це сухі рядки,
між якими емоцій та почуттів не знайдеш.
Він повторює сам себе - були подібні чутки.
Це темний ліс - зайдеш й сам пропадеш.
Хоче старий бути розумним, та навпаки
не буде розумним, хто пише подібний треш.

А доктор він ще згодиться, бо добре вчився колись,
й протягом десятиріч вчитися не покидав.
Не заважає лікареві, що почуття вляглись,
важливо, щоб назви ліків добре він пам'ятав.
Для хворого я не помер - звертайся і не боїсь.
А для читача я давно страховиськом став.

Так, я поет - примара, біжить від мене, читач,
слухай дівчинку, що встала на табурет.
Бо сукня коротка а ніжки (Пушкин, пробач!)
білі й стрункі хоч віддавай у балет.
Й вірші в неї солодкі, мов той різдвяний калач.
А на моєму чолі напис: помер поет.

***
На кожному стовпі закріплений був рупор.
По стіні піднімалася, чіпляючися, лоза.
Без хреста залишився золочений церковний купол.
Стояло спекотне літо. Збиралась гроза.
Ріки впадали у море, люди впадали у ступор,
працювали до ночі, голосували за.

Та мало що на світі зроблено зло й невміло
Не згадати, що в голову дітям народів спало.
Але Сонце було світило і яскраво світило.
А місто тьмяніло і руйнувалося, перетворюючи село.
Поруч з котом в мішку успішно ховалося шило.
З вереском впивалося в дошку електричне свердло.

Все одно дошка гробова, що обита крепом,
або дошка пошани на якій всі заодно.
Життя пахло палим листям і підгнилим совдепом.
Розпливалося на мапі червона пляма кров чи лайно.
Я жив у світі прокуреному подібному недотепам.
Я пірнав в ластах і масці і бачив морське дно.

Там повзали раки-відлюдники в .обладунках залізних кришок
Жовті крабики заривалися в донний пісок.
Бички посеред каміння шукали собі затишок.
Наливали томатний сік - на дні волосок..
Плакати на стінах обіцяли мир і надлишок.
Щастя на горизонті. Залишився останній кидок.

Залишився стандартний набір спогадів низьких.
Як паспорт отримувал. .Як від армії втік
Головне було не робити рухів занадто різких.
А то страшна коза-дереза вдарить тебе у бік.
Добре, що нам дарували ляльок майже повій паризьких,
а ляльки вміли заплющити очі, не опустивши повік..

***
Чекаю на воскресіння мертвих. Не вірю, а як по-слов'янськи? - чаю.
Часто мрію, як мертвий - мертвих рідних я зустрічаю.
Катер причалив до хмари, і, повернена втрата! -
бачу на трапі в костюмі чесучовому свого тата.
Поруч з татом - мама. Катер білий, назва - "Отрада".
Мама сміється - здається, чомусь вона рада.
Ясно - чому: зустрічі після довгої тої розлуки.
Нарешті вони з'єднують мертві руки.
Мертві, але живі, теплі, як в дитинстві моєму, знову.
Нарешті вони будуть здатні перекинутися словом.
Я теж виросту, буду мертвим, піду до причалу - так воно склалось:
До білого катеру. Всі приходять туди, де все починалось -
не схиляючись й холодія, розпрямляючись в вічне буття
знаходячи зір, пристрасть й тепло,що втрачені за життя.

***
Ні, ніколи не зможу я розмовляти на мові,
як дитина, якої мати співала колись колискову.
Бо нема у моєму серці української крові,
й неспроможий старий народитися знову.

Я не буду кохати, як парубок, що біля тину
цілував дівчину в намисті з коралів або бурштину,
та чому ж ти зітхаєш, душе моя бідна?
бо не знаєш тієї мови, яка в тебе рідна.

бо не маєш на полиці єврейську книгу сімейну,
тільки й можеш промовити, барух ата Адонай єлехейну,
чи вісгадал вісгадаш шамрей раба, так починається кадиш,
й насправді долю таку й ворогу не порадиш.

Так,я нащадок шинкарів, лікарів та рабинів,
арендаторів, володарів майстерень та млинів,
та спадщину ту занедбали дидусі мої та бабусі,
й часи були нещадні у своєму хибкому русі,
бо якщо шукаєш Бога, то знайдеш Його у Ісусі.

Так чому ж ти сумуєш, душе,чому бентежися всує?
Чи й насправді ти серед тих, хто в пекло прямує?
чи насправді жити тобі до кінця у відчаї,
чи найсправді єврейскої крові у серці не вистачає?

То ж зійди, зійди, місяцю, мов млиновеє коло.
Не дивися, душе, на те, що коїться нині навколо.





пара

verses

Одесский анекдот

Отец говорит плачущему мальцу:
Никогда никому не верь, даже родному отцу!
Вот я обещал поймать тебя, если прыгнешь со шкапа,
но ловить не стал, а я - твой любимій папа.
Никогда никому не верь, ни ЦК, ни обкому,
ни милиции, ни, тем более, военкому,
ни секретарше, ни генеральному секретарю,
заруби на еврейском носу - это я тебе говорю.
Никогда никому не верь - мы с тобою не в синагоге,
мы с тобой говорим о мелихе, а не о Боге,
не забывай, придурок, в какой мы живем стране..
Даже маме не верь ни, тем более, мне.